Блоги

Білорусам без Майдану не вижити

0

На мітингах протесту в Мінську та інших білоруських містах постійно чути запевнення, що Майдан не потрібен жителям цієї країни, що білоруси “інші”, вони не українці, вони вирішать проблему з диктатором “мирним шляхом”, без української ескалації. Далі – оригінал російською.

Майданом і його наслідками постійно лякає співвітчизників і сам Олександр Лукашенко. Але – на жаль, для білорусів, чи на щастя для Лукашенка – без Майдану ніякої зміни влади в Білорусі не відбудеться.

Що таке Майдан і і чому не треба ним лякати?

Майдан – це теж мирний протест, який переростав у силове протистояння тільки у відповідь на провокації влади. До речі, і в 2004-му, і в 2013-2014 роках українська влада постійно займалася цими провокаціями, щоб мати можливість розігнати протестуючих.

Але найголовніше в Майдані – це не те, чи проходить він мирно або переростає в силове протистояння. Найголовніше те, що Майдан – це сучасна Запорізька Січ, це острів протесту посеред міста.

Його учасники не розходяться після мітингу, вони окопуються. Мітинг – це не сенс Майдану, а просто зустріч його учасників з прихильниками, можливість нагадати владі про свої вимоги. І це живий табір, який може переміщатися по вулицях, підходити до урядових офісів. Який захищає своїх активістів – тому що силовики просто не можуть “дістати” їх усередині Майдану.

Майдан – зародок нової влади і нової демократичної держави. Ось чому його так ненавидів Янукович. Ось чому його адміністрація робила все можливе, щоб в моменти криз зайняти головну площу країни хоча б ялинкою – аби там не було табору.

Законсервована БССР

Білоруські форми протесту на перший погляд куди сучасніші за українські – мітинги і страйки. Але все це чудово в цивілізованому світі, до якого Білорусь ніякого відношення зараз не має. Багатотисячні мітинги можуть налякати будь-якого західного політика, думаючого про електоральні перспективи. Але в житті Лукашенко ніколи – за винятком хіба що 1994 року, та й то з натяжкою – не було справжніх виборів. Яка йому різниця, скільки людей щодня протестують на вулицях Мінська та інших міст Білорусі. Для нього головне – контроль над інституціями, а зовсім не вибори.

Страйки можуть змусити відмовитися від влади або змінити наміри будь-якого західного політика, який розуміє, що буде завтра з економікою його країни. Але Лукашенко точно знає, що економіка Білорусі залежить зовсім не від білоруських підприємств, а від путінських подачок. Коли він говорить співвітчизникам, що після його відходу всі ці безглузді радянські “гіганти” зникнуть, він їх не обманює: Лукашенко законсервував соціалістичну білоруську економіку на російські гроші.

І після його відходу – незалежно від того, буде у Білорусі новий проросійський президент або ж з’явиться справжній національний лідер – велика частина білоруських підприємств дійсно закриється і велика частина страйкуючих дійсно втратить роботу. Білоруси не можуть не пройти через те, через що в 90-і роки проходили росіяни або українці, економіку не обдуриш. Але саме тому Лукашенко не боїться страйків.

З Майданом, особливо багатомісячним, не можна не рахуватися. Мітинги можна просто перечекати, щоразу затримуючи після них нових “баламутів”. Страйк можна взагалі не помітити. У Майдану насправді є дві альтернативи – революція з силовим захопленням влади і капітуляція, яка продовжить агонію диктатури. Обидва ці сценарії для Білорусі згубні, так як відкривають можливості для російської окупації і демонтажу навіть тих кволих інституцій державності, які виникли при Лукашенку.

Ось чому білорусам без Майдану не просто не перемогти. Білорусам без Майдану не вижити.

Віталій Портников