Блоги

Декорація миру від Путіна

0

Увечері в понеділок біля офісу президента України зібралися сотні людей, які протестували проти умов, на яких було укладено чергову угоду про припинення вогню на лінії розмежування між українськими військами і російськими окупантами на Донбасі.

На цей момент вже було відомо про низку обстрілів української території з боку окупованих районів Донецької та Луганської областей, але військове командування і віце-прем’єр Олексій Резніков вважали за краще охарактеризувати ці обстріли як такі, що не мають системного характеру – а значить, не заслуговують відповіді з української сторони .

Було відомо і те, що прес-секретар російського президента Дмитро Пєсков в черговий раз нагадав, що Кремль не може бути гарантом припинення вогню з свого боку – просто тому, що його там немає і ніколи не було. І у протестуючих виникло просте запитання: як будуть дотримуватися цього миру, якщо вже в перші години після його укладення ворог відверто глумиться над його умовами?

Але фокус у тому, що Володимиру Зеленському, його найближчому оточенню і прихильникам діючого президента (яких, звичайно, з кожним днем ​​стає все менше, але вони ще є) взагалі не потрібен ніякий мир.

Їм потрібна декорація миру – люди, які звикли всю свою кар’єру споруджувати різноманітні декорації для сатиричних капусників і низькопробних серіалів, будують декорацію і на цей раз. Вони не можуть змусити перестати стріляти росіян і їх найманців на Донбасі. Але вони можуть щиро вважати, що мир настане, коли перестануть стріляти з українського боку – простіше кажучи, перестануть відповідати. Вони не можуть домогтися від Путіна згоди на введення миротворців в зону конфлікту. Але вони можуть послати в цю зону з української сторони українських військовослужбовців, які мають досвід роботи в миротворчих місіях, і назвати їх миротворцями ООН.

Вони не можуть домогтися, щоб ОБСЄ контролювала порушення з боку окупованих територій. Але вони можуть надати ОБСЄ такі можливості на своєму боці. Яке все це має відношення до миру? Ніякого. Але вони можуть сподіватися, що декорація допоможе їхнім прихильникам просто не помічати війни – саме про цю війну не будуть розповідати. Але це все марні ілюзії.

Одні телевізійні канали та інтернет-ресурси будуть помічати війну просто тому, що вона буде тривати, разом з обстрілами і загибеллю українських військовослужбовців. А інші – тому що чекатимуть від Зеленського не декорації миру, а капітуляції перед Путіним. А значить, будуть переконувати своїх глядачів і читачів, що війна триває – просто тому, що Зеленський не хоче її припиняти.

Тому єдине місце, де може бути побудовано декорацію миру – це голова президента України Володимира Зеленського. Та сама голова, в якій Зеленський вже закінчив війну. В жодному іншому місці, ні в якому іншому павільйоні ця тендітна конструкція просто не встоїть.

Чи означає це, що взагалі не можна домогтися припинення вогню на Донбасі? Можна, звичайно. Але це залежить не від Володимира Зеленського, а від Володимира Путіна. Головне питання – за яких умов російський президент захоче припинити вогонь?

Варіантів тут кілька. Перший – це молдовський, тобто прихід до влади в Україні проросійського президента і парламенту, які погодяться докорінно змінити політичний курс країни і поставлять під сумнів її європейську і євроатлантичну інтеграцію.

Простіше кажучи, прихильникам такого “припинення війни” потрібен український Ігор Додон. При цьому ні про яке відновлення територіальної цілісності України і мови не буде – як не йдеться про відновлення територіальної цілісності Молдови. Просто Кремль змусить Україну погодитися з “легітимністю” приєднання Криму до Росії, а на Донбасі почнеться новий переговорний процес за участю президента України та глав “народних республік”. Ігор Додон, до речі, в найближчі дні зустрічається з главою Придністров’я Вадимом Красносельським, але якось при цьому Красносельський не горить бажанням приєднувати свою контрабандистську “республіку” до Молдови.

Інший варіант розвитку подій – грузинський. Путін упокорюється з тим, що в Києві працює досить лояльне до нього, але не здатне на докорінні зміни політичного курсу керівництво, простіше кажучи – починає сприймати Зеленського як Бідзіну Іванішвілі. Стріляти на кордонах окупованих територій перестають, але переходять до державного будівництва в “народних республіках”.

Неясно тільки, навіщо це Путіну потрібно. Власне, ніколи не було до кінця ясно, навіщо це йому потрібно з Абхазією і Південною Осетією. Але ці конфлікти не були самим Путіним генеровані, вони дісталися йому в спадок навіть не від Єльцина, а від Горбачова. І довгий час служили важелем тиску на Грузію як таку. Просто після російсько-грузинської війни з’явилося розуміння, що вся Грузія на даному етапі не може бути поглинальнута і потрібно задовольнитися хоча б тим, що в Тбілісі з’явиться дружня до російських бізнес-інтересів влада.

Абхазія і Південна Осетія важелем тиску бути перестали. Але навряд чи в Кремлі вже дозріли до аналогічного сприйняття Донбасу – тим більше, що важко зрозуміти, який сенс в його мирній псевдонезалежності і як це може вплинути на настрої в українському суспільстві з точки зору російських інтересів.

Хоча постійне педалювання Путіним теми місцевих виборів, проведення яких на українській території без ОРДЛО нібито означає вихід України з Мінських угод може свідчити про можливість задіяння елементів грузинського сценарію в вигляді проведення сепаратних виборів до місцевих органів влади окупованих районів на противагу до українських місцевих виборів.

Тому найбільш оптимальним для Путіна видається на сьогоднішній день інший варіант розвитку подій – карабахський. Тобто підтримання низької, але стабільною інтенсивності військових дій в зоні конфлікту з можливістю їх переростання у велику війну в разі потреби.

Це створює унікальні можливості для тиску на українське суспільство, дає шанс маніпулювати його настроями і шантажувати Володимира Зеленського. крім того, це створює в Кремлі ілюзію можливої ​​появи в Києві після неминучого краху української “клоунократії” режиму українського Додона і переходу до дій за молдавським сценарієм.

А найбільш оптимальною тактикою для Києва є запобігання можливості переростання військових дій низької інтенсивності у велику війну і виключення можливості появи режиму українського Додона після краху Зеленського. А це – зміцнення армії, а не її деморалізація. А це – боротьба з проросійськими силами, а не загравання з ними. А це – союз з патріотичними силами, а не боротьба з ними. А це – готовність захищати державні інтереси, а не йти назустріч нездійсненному “списку бажань” обивателя. А це – готовність опонувати Путіну, а не боятися його, не дай Бог, роздратувати.

Але для цього, звичайно, потрібно займатися не установкою декорацій в театрі одного самодіяльного актора, а справжньою політикою. Тією самої політикою, яку не розуміють і ненавидять і сам Зеленський, і його некомпетентне оточення, і його безвідповідальні прихильники.

Віталій Портников

Друзі. Російська пропаганда чим далі охоплює все більше сфер нашого життя і побуту. Російський інформаційний продукт все активніше замилює очі та притомність наших громадян. Тому ми вирішили дати бій! І для перемоги нам потрібен ти! Ми не просимо від вас неможливого. Ми просимо вас лише підписатися на наш новий YOUTUBE-канал! Лише разом ми зможемо протистояти ворогам! Підписуйся!

youtube.com/columnist