Блоги

Доброволець Микита: “Коли віз тіло людини, яка надихнула мене на боротьбу, було важко думати про своє майбутнє”

0

19-річним хлопцем Микита Мельник приїхав із Харківщини до Києва, коли розпочалися протести на Майдані. Він не розумів до кінця, чому відбуваються сутички тисяч людей із працівниками “Беркуту” та тітушками. Проте знав одне: щоб змінити країну – потрібно боротися.

У 2012 році Микита проходив строкову службу у 95 бригаді ЗСУ, він думав собі, що відслужить, повернеться додому і житиме своїм молодечим життям. Але коли російські окупанти захопили частину території України, хлопець знову взяв зброю, тільки цього разу, щоб захищати свою країну.

З того моменту, коли Микита переступив з дитинства зразу у доросле життя, минуло уже шість довгих років, які знаменуються боями, перемогами, втратами, розчаруваннями. Тільки він не втомився, як тисячі українців, а продовжує воювати, знаючи ціну життю і свободі.

Доброволець Микита Мельник: Коли віз тіло людини, яка надихнула мене на боротьбу, було важко думати про своє майбутнє 01

“В МЕНЕ Є ТРОЄ ДІТЕЙ, А В ТЕБЕ НІ. МІЙ РІД УЖЕ БУДЕ ПРОДОВЖУВАТИСЯ, А У ВАС МОЛОДИХ ЩЕ НІЧОГО НЕМАЄ”

– 19 квітня 2014 року мої побратими з “Правого сектору” розпочали перший бій з московськими окупантами. Він був для нас не надто вдалий, адже загинув наш боєць, інший зазнав важкого поранення. Притому, що нам вдалося знищити кількох терористів. У цей момент я зрозумів, що війни не уникнути. Після подій на Майдані я був готовий до боїв, але все рівно до кінця не міг зрозуміти, що буде далі.

Різні ходили чутки після Революції, хтось навіть говорив, що нас замовили одній з найкращих розвідок світу “Моссаду”, були розмови, що нас намагатимуться знищити Збройні сили України.

Було страшно, хоча з іншого боку жага пригод, романтика війни теж впливала на мене. Адже не кожен день ти можеш взяти в руки автомат, пістолет і йти вбивати ворогів.

Влітку 2014 року у нас відбувся перший повномасштабний наступ на селище Карлівка. Бійці ДУК “Правий сектор”, ЗСУ та інші добровольці об’єднання пробували атакувати позиції московських найманців, щоб вибити їх і просуватися далі. Головною нашою метою був Донецьк, проте російські терористи змогли відбити наш натиск.

– Адреналін у крові, зброя в руках, побратими поруч, які готові на все.. Що ще надихало на бій?

– Здається перед другим наступом на Карлівку, в колоні, де стояли бійці ЗСУ, я побачив трьох снайперів. Два з них стояли в зелених маскувальних костюмах, але трішки поношених. Третій був одягнутий в яскраво зелену “кікімору”. Я підійшов до них, сказав: “Слава Україні”! Вони почали запитувати скільки мені років, чому я тут знаходжуся? Я те саме запитав в одного з них, чому він воює? Чоловік в яскравому маскувальному костюмі відповів: “У мене є троє дітей, а в тебе їх немає. Мій рід уже буде продовжуватися, а у вас молодих ще нічого немає. Тому саме ми маємо воювати, щоб молоді мали можливість жити”!

Цей чоловік говорив так щиро, що я нічого і нікого не бачив перед собою. Тільки його очі стояли перед моїми, мені здавалося, що я входжу у тунель і виходжу. Після цього, ми потиснули одне одному руки і розійшлися кожен у своїх напрямках. Ось такі люди мене надихали, вони змушували забувати про життя, яке було до війни, і йти у бій.

Доброволець Микита Мельник: Коли віз тіло людини, яка надихнула мене на боротьбу, було важко думати про своє майбутнє 02

– Ти ще зустрічався з цим чоловіком, доводилось розмовляти з ним ?

– Його вбили в цьому бою, російський снайпер поцілив у нього.. Розпочався наступ, всюди працюють важкі кулемети, міномети. Ми з другом Тихим наблизилися до будинків, які знаходилися за кількасот метрів від нас. В одну мить, ми побачили на даху ворога, який спостерігав за наступом кілька секунд і ховався . Не змовляючись, ми відкрили автоматний вогонь, під час якого в нас заклинила зброя.

Побратим з позивним Чуб почув, що ми в небезпеці, в розпалі бою підійшов до нас і, стріляючи з автомата, в бік окупантів прокричав: “Зй#буйте звідси”! Я спостерігав за цією картиною і не міг навіть рота відкрити від здивування, все було, як в кіно.

Після бою до мене підійшов той самий Чуб і сказав, що потрібно забрати тіло нашого снайпера, який загинув під час наступу. До мене принесли тіло чоловіка, в якому я впізнав того снайпера, з яким розмовляв перед боєм. Мене почало трусити, я не розумів, чому так сталося? Коли віз тіло людини, яка надихнула мене на боротьбу, було дуже важко зосередитися і думати про своє майбутнє.

Доброволець Микита Мельник: Коли віз тіло людини, яка надихнула мене на боротьбу, було важко думати про своє майбутнє 03

РОСІЙСЬКІ ОКУПАНТИ БИЛИ ТАК ПРИЦІЛЬНО, ЩО Я ПРОЩАВСЯ З ЖИТТЯМ

– І все-таки, яким воно було, твоє майбутнє?

– Ми взяли Карлівку і зайшли у селище Піски, що неподалік Донецька. Почали зачищати населений пункт, зустрілися з місцевим дідусем, який запросив нас до своєї хати, нагодував, напоїв. Ми були вражені такою гостинністю.

Потім розпочався артилерійський обстріл, російські окупанти били так прицільно, що я прощався з життям. “Нікітосе, навіщо це тобі? Вдома “тьолочки”, випивка, що ти тут робиш?” – пронеслося в моїй голові. В той момент вирішив, якщо повернуся на базу живий, то зразу все кидаю і їду додому. Постійний страх, моральний тиск страшено вимучували.

Я вижив, повернувся на базу, проте як тільки побачив своїх побратимів, які веселилися і прагнули воювати, забув, що хочу покидати зону бойових дій.

– Основні бої в тебе розпочалися влітку 2014 року, а що було до того?

– Моя боротьба розпочалася з Майдану 2013 року. Я мав на той час 19 років, тільки-но закінчив строкову службу в армії. Повен сил та енергії, хотів робити щось корисне для країни. Приїхав з друзями в Київ, прийшли в центр столиці і зразу попали в неприємну ситуацію. З вулиці Інститутської, Грушевського та Хрещатика до нас спускався величезний натовп беркутівців. Вони брали нас усіх в кільце, ми почали готуватися до бою, хоча було дуже страшно. Проте міліцейські бандити постояли кілька хвилин і відступили.

В перші дні Майдану я до кінця не розумів для чого перебуваю в Києві. Знав, що роблю правильну справу, проте до кінця не міг усвідомити, що буде завтра, через місяць? Мені подобалося “двіжувати”, не більше.

– Ти пробував запитувати у старших побратимів по організації, для чого вони тут стоять, чи, можливо, в інших людей?

– В мене був доступ до керівної ланки “Правого сектору”, тому я міг прийти до них і запитати про певні речі, які мене цікавили. Адже в мене була відповідна посада – комендант “Правого сектору” на Майдані. Багато людей, в тому числі побратимів, заздрили мені, мовляв такий молодий, а вже командує. Проте в мене не було часу пояснювати скептикам, що я заслужив цю посаду своєю важкою працею. Зранку прокидався і вже далеко за північ міг прилягти відпочити. Поряд зі мною завжди перебував мій вірний друг Іранець, на нього я міг покластися, запитати поради.

Адже моментами я сумнівався в правильності своїх дій і того, що тут відбувається. Наприклад, коли наша колона стояла біля Інститутської, до нас підходили люди і плювали. В мене сльози на очах виступали, коли бачив таку зневагу. “Нікітосе, що ти робиш неправильно”? – лунало в мої голові. Чому нас називають провокаторами, адже ми навпаки хочемо захистити народ від “тітушок” і беркутів?

Потім були сутички з “ментами”, де я з друзями дістав добрячих стусанів від них, образи забувалися, емоції відходили в бік і нам доводилося продовжувати боротьбу.

– Ти є сином людини, яка має пряме відношення до командування ДУК “Правий сектор”. Хоча на Майдані, як і на фронті, ти виконував і виконуєш чорнову роботу, як звичайний рядовий боєць. “Комфортно” в таких умовах воювати?

– Ти зачепив болючу тему, якщо чесно, але час про це поговорити. Пригадую, коли приїхав на чергову ротацію, то поступив в підпорядкування Да Вінчі, командира першої окремої штурмової роти. Старший по базі ганяв нас так, що піт стікав по обличчі. З часом я поїхав на позиції і тільки час від часу приїджав на базу. Під час чергового приїзду туди я підійшов до тих хлопців, які мене ганяли, і попросив щось поїсти. Хлопці заметушилися, почали панікувати, виявилося, що вони дізналися про те, хто мій батько, і вважали, що я мститиму. Довелося їм пояснювати, що я такий самий, як і всі: потрібно копати – копаю, потрібно їсти разом полову – будемо їсти.

Доброволець Микита Мельник: Коли віз тіло людини, яка надихнула мене на боротьбу, було важко думати про своє майбутнє 04

Така невизначеність серед хлопців, які тільки-но зі мною познайомилися, триває досі. Всі вони вважають, що в мене на голові корона, проходить час і їхня думка змінюється.

– Повернімося до Майдану, під час сутичок з беркутами ти зазнав поранення. Як все трапилося?

– Варто зазначити, що ситуація на той момент змінилася, нас уже не вважали провокаторами, навпаки, коли бійці “Правого сектору” виходили назустріч міліції, простий народ уже аплодував нам, дякував за хоробрість і підтримку. Було дуже приємно відчувати людську підтримку, особливо зважаючи на те, що ще кілька тижнів тому нас обливали лайном.

Під час одного такого виходу, ми зупинилися біля пам’ятника Валерію Лабановському. Я тільки захотів відати команду, щоб були всі обережними, як нас почали поливати з водометів.. Ми зривали бруківку, кидали її в “мєнтів”, протистояння набирало обертів.. Варто зазначити, що серед мирного населення було багато таких, які боялися вступати у силовий конфлікт. Вони намагалися зупинити нас і беркутівців одночасно, проте вогонь революції уже палав.

Міліція почала травити нас газом, стріляти гумовими кулями, кидати світло-шумові гранати, ми потроху відходили. Вирісши на фільмах-бойовиках, я поводився насторожено, холоднокровно і спостерігав за пересуванням “беркутят” та їхніми діями.

В той момент я побачив, як з темного натовпу міліціонерів вилетіла граната, вона вдарилася об землю і полетіла в моєму напрямку. Я встиг відкинути свого друга з позивним Іранець, який ішов поруч в один бік, сам стрибнув в інший. Тільки прикрив руками голову, як пролунав вибух. Я знепритомнів, хлопці поклали мене на щит і понесли в бік швидких, які чергували неподалік. Там надали першу допомогу і побратими вивезли мене таємно з Майдану.

Доброволець Микита Мельник: Коли віз тіло людини, яка надихнула мене на боротьбу, було важко думати про своє майбутнє 05

НАРОД ХОТІВ БАЧИТИ НА СЦЕНІ ПРОСТИХ РЕВОЛЮЦІОНЕРІВ, А НЕ ТИХ, ХТО ЗРАДИВ СВОЇ ІДЕАЛИ ПІД ЧАС ПОМАРАНЧЕВОЇ РЕВОЛЮЦІЇ.

Тобі тоді було 19 років, а ти вже змушений ризикувати життям, яке могло в будь-який момент перерватися. Що батьки говорили, коли дізналися про твоє поранення?

– Мати побачила десь по телевізору, що мене поранило і почала телефонувати батьку. ” Я бачила Микиту, він поранений. Андрію, не бреши мені, що з ним”? – питала вона у тата. Він на той момент теж не знав, що з його сином, якого добрі люди переховували по чужих будинках.

Після повернення на Майдан, я знову продовжив виконувати свою роботу: бої на барикадах, вивозив поранених. Ми стали частиною протестів, я б сказав головним двигуном. Був момент, коли на сцену Майдану піднімалися Яценюк, Парубій, Порошенко, люди освистували їх, кричали “Ганьба”. Після того монотонно, над центральною площею країни лунало: “Правий сектор”, “Правий сектор”.. Народ хотів бачити на сцені простих революціонерів, а не тих, хто зрадив свої ідеали під час Помаранчевої революції.

– Ти доброволець, закінчиться війна – ми переможемо, що робитимеш далі? Станеш військовим чи будеш намагатися повернутися в цивільне життя?

– Навесні 2014 року я хотів стати бійцем спецпідрозділу “Альфа”, вони здавалися мені супер героями, яких ніхто не може перемогти. Мені вдалося попасти на співбесіду до полковника, одного з командирів “Альфи”.

Я приїхав до них на базу, в той самий момент туди заїжджала колона автомобілів. Вони мали жахливий вигляд: побиті, зі слідами кульових влучень. Як пізніше виявилося – ця техніка поверталася з-під Слов’янська, де уже тривали важкі бої з московськими найманцями. Я не міг повірити, що ці хлопці можуть бути вразливими..

Через кілька хвилин відбулася сама співбесіда і людина, яка сиділа поруч, відкрила мені очі на багато речей. Бути військовим, підписувати контракт – це не означає бути простим заробітчанином. І в нашій армії дуже низька категорія свідомих, які плутають заробляння грошей і службу народу України.

Поки що – я доброволець і мені комфортно, адже поряд зі мною перебувають побратими, котрі не зрадять, а воюють за свою країну, не вимагаючи за це, майже нічого. В цьому і проявляється любов до Батьківщини, націоналізм. Ці два значення, вони прості, але водночас дуже страшні для ворогів. Якщо ними наситити наше суспільство, ми переможемо, і жоден окупант нам буде не страшний.

Михайло Ухман, Цензор.НЕТ 

Друзі. Російська пропаганда чим далі охоплює все більше сфер нашого життя і побуту. Російський інформаційний продукт все активніше замилює очі та притомність наших громадян. Тому ми вирішили дати бій! І для перемоги нам потрібен ти! Ми не просимо від вас неможливого. Ми просимо вас лише підписатися на наш новий YOUTUBE-канал! Лише разом ми зможемо протистояти ворогам! Підписуйся!

youtube.com/columnist