Війна

Мати кіборга: “Я зрозуміла, що мій син теж є кіборгом. Після цього було дуже страшно дивитися телевізор”

0

9 січня 2015 року в Донецькому аеропорту тривали важкі бої з російськими окупантами. Того дня несумісних із життям поранень зазнав боєць 80-ї аеромобільної бригади Ігор Римар. Спогадами про молодого воїна поділилися його мама та побратим, який виносив хлопця із ДАП.

Армія! Мова! Віра! Це для тебе не пусті слова, правда? Державницька позиція для тебе є пріоритетною і ти не дозволиш всіляким реваншистам здати Україну? Тоді підписуйся на "Європейську Україну" у фейсбуці!

facebook.com/euroua20/

Того січневого дня російські найманці спробували атакувати позиції наших хлопців у новому терміналі Донецького летовища. Вони гатили з кулеметів, засипали мінами. Кулеметник Ігор Римар, побачивши, що окупанти намагаються підійти до ДАП, почав стріляти по них. Ракета з РПГ, яка прилетіла у відповідь, вдарилася в бетонну колону, посікши Ігоря осколками.

Легендарний лікар – Ігор Зінич (Псіх), намагався врятувати хлопця. Ігор Римар прожив ще 18 днів і помер у лікарні.

Про молодого кіборга розказали його рідні і близькі.

КОЛИ РОСІЯ НАПАЛА НА УКРАЇНУ, ВІН СВІДОМО ЗАХОТІВ ІТИ ВОЮВАТИ ПРОТИ

– Ореста Василівна, ми знаємо вашого сина як воїна. Проте нічого не знаємо про нього як людину, яка мала до війни свої вподобання, мрії, надії.

– Для кожної матері своя дитина найкраща, проте Ігор справді дивував з дитинства. Ми з його батьком розійшлися, як тільки Ігорю виповнився рік, тож хлопець ріс без батька. Коли йому виповнилося три рочки, син запитав, де тато? Я йому відповіла, що є ситуації, коли чоловік і жінка одружуються, мають дітей, живуть разом, проте згодом розходяться і їхнє життя складається зовсім по-іншому. Ми з твоїм татом – розійшлися. Ігор відповів: ” Я зрозумів..” і більше на цю тему нічого не говорив. Не знаю, що він міг зрозуміти в такому віці, але тоді ми говорили, як двоє дорослих людей.

Він про все мені розказував, ми обговорювали разом спірні питання. Я дуже хотіла, щоб Ігор пішов в армію. Мені здавалося, що йому потім буде легше знайти хорошу роботу. Ігор, як не дивно, послухав. Він спочатку служив до присяги на Яворівському полігоні, а потім його перевели в Хмельницький. І він потрапив у спеціальні війська, як я і мріяла.

Спочатку Ігорю було важко, він не міг звикнути до армійських буднів. Одного разу син телефонує і запитує: “Мамо, ти спиш? “Ні, дивлюся телевізор” – відповідаю. “А ти шо?” – питаю в Ігоря. “Я на посту. Мамо, мусите зі мною говорити, бо я вже три дні потрапляю в караул і мене наказують”, – розповідає син. “А як тебе наказують?” – запитую я в нього. “Лишається 5-10 хвилин до здачі чергування, а я на тій тумбочці задрімав. Приходить старшина і каже:” Ви спите?” А я йому: “Так точно, сплю”! “Два наряди внє очєрєді” – вердикт старшини” – таку історію розповідала мені дитина. Щоб допомогти Ігорю подолати цей бар’єр, розмовляла з ним по телефону, щоб той уникнув покарання.

Суворе виховання, служба в армії далися взнаки, Ігор усе самостійно вирішував. Коли розпочалася війна, Росія напала на Україну, він свідомо захотів іти воювати проти окупантів. Зателефонував мені і сказав, що їде в АТО. Я йому влаштувала страшний скандал: яка мама хоче, аби її син воював? Проте рішення Ігоря було категоричним.

Перед самим відправленням я запитала сина, чого він іде на війну? Ігор відповів: “Хто, як не ми”. Я кажу йому: “Ти розраховуєш, що звідти не вертаються? На війні або вбивають, або лишаються живі”. Ігор відповів: “Якщо йде війна там не можуть лишатися всі живі”. А потім запитав ще раз: “Мамо, ви мене підтримуєте?” Я йому збрехала і сказала: “Так”. А в душі…

– Як ви дізналися, що Ігор воює в ДАП?

– Від нього було мало інформації, спілкувалися нечасто. Могли два рази на тиждень, а то й раз. Ігор розказував, що служить на третій лінії. Ближче до січня 2015 я часто дивилася телевізор. Якось кажу до свого молодшого сина: “Слухай, чому нині кіборгів не показували? Де ділися кіборги? А він каже: “Мамо, навіщо вам кіборги?” “Я хочу про них почути”, – відповіла молодшому сину. Згодом Ігор все-таки признався, що перебуває в аеропорту. І я зрозуміла, що він теж є кіборгом. Було дуже страшно після цього дивитися телевізор, слухати, як їх бомблять, і розуміти, що твій син там”.

– Коли вам стало відомо, що Ігор поранений?

– В ці дні, коли він воював, а потім зазнав поранення, мені снилися нехороші сни, вже згодом я зрозуміла, що це було попередження. Потім мені повідомили, що Ігор перебуває в госпіталі, проте не сказали про важкість його травм. Лишень коли я приїхала до нього, то зрозуміла, наскільки важка ситуація.

Я зрозуміла, що мій син теж є кіборгом. Після цього було дуже страшно дивитися телевізор 02

Прийшовши в реанімацію, побачила, що там лежало дуже багато наших молодих бійців, кімната була велика, і я розгубилася. Зразу не могла знайти свого сина серед них, тому просто стояла і плакала. До мене підійшов лікар і каже: “Оце ваш син”.

Коли я підійшла ближче до ліжка, на яке вказав лікар, Ігор був накритий білим простирадлом, як у тому сні, який я бачила до його поранення. Я постояла мовчки і лікар сказав мені: “Говоріть, він вас трохи чутиме”. “Я промовила до нього: “Ігоре, до тебе прийшла мама”. Він з лівого боку легенько підвів очі на кілька хвилин і поворот голови зробив. З правого ока потекла сльоза. У той момент, не знаю правда чому, я прочитала на обличчі свого сина: “Прости мене, мамо”.

Як кожна мама, я вірила, що все буде добре, все налагодиться, проте дива не сталося. Він помер, захищаючи свою країну. Хто як не він.

“ОДИН ІЗ СТАРШИХ СЕРЖАНТІВ ПОБАЧИВ ПОРАНЕНОГО ІГОРЯ ЗБЛИЗЬКА, ПІВТОРИ ДОБИ ВІДХОДИВ”

Спогадами про останній бій Ігоря поділився його побратим – Іван Камянчин. Він розказав, що їхній підрозділ заїжджав в аеропорт через селище Піски. Два дні вони перебували в цьому населеному пункті і 6 січня, на Святвечір, хлопців повезли в аеропорт через так звані блокпости окупантів.

На Путилівському мосту їх обшукували, щоб українські десантники не могли провезти на летовище важку зброю і більшу кількість патронів. На той момент вони не знали, що багато з них мирної частини країни уже не побачать.

Я зрозуміла, що мій син теж є кіборгом. Після цього було дуже страшно дивитися телевізор 03

– 6 числа ввечері ми заїхали в новий термінал ДАП. День і ніч там, звичайно відрізнялися по бойових моментах, тому що вдень видимість краща і відповідно бої були сильніші. Вночі, можливо через те, що російські найманці не були на той час добре оснащені необхідним обладнанням, бої, в основному, тривали на декількох постах.

Відпочивати було ніколи, кожен з бійців відповідав за певний напрямок. Ігор, будучи кулеметником, контролював ворожі цілі, звідки по нас вівся вогонь. Стріляючи по комусь конкретному, він не міг бачити, що відбувається збоку. Російські найманці засікли його і один з них вистрілив з РПГ.

Снаряд влучив у колону, оскільки він був кумулятивний, тому бетон не пробив, а відбився від неї, і частина заряду прошила Ігоря. Хлопці з 93-ї передали інформацію, що в нас є “300-й”. Ми виставили резерв, подавили вогневі точки противника, а Шумік, мій побратим, побіг забирати на пост Римара. Хоча на той момент, ми не знали, кому треба допомога, яка складність поранення.

В той момент російські окупанти старались прицільно гатити по нас. Одна з куль збила Шуміку шолом, але він благополучно добрався до місця призначення. Після того, як ми Ігоря принесли в медпункт, його почав оглядати Зінич Ігор, наш легендарний медик. Поранення в нього були дуже страшні, я навіть не хочу про них розповідати. Від побаченого сам трохи впав у штопор. Один із старших сержантів побачив пораненого Ігоря зблизька, півтори доби відходив. Довелося обмежити рух бійців до стола на якому лежав Римар, щоб вони не дістали моральну травму.  Єдине, що було добре в цій ситуації, – це мала крововтрата. Адже кумулятивна граната, там де пройшла, одразу запекла м’яку тканину, вену, і кров нікуди не виходила. Ну а далі пішли моменти евакуації.

Вони вели переговори з трьома групами російських найманців: “Сомалі”, “Восток” і “Спарта”. Останні між собою не могли знайти порозуміння. Проте зрештою вдалося домовитися з усіма.

– Кругом бої: російсько- терористичні війська атакують, як ухвалювалося рішення про евакуацію?

Я виходив на штаб, просив про евакуацію, адже у нас за домовленостями був тільки “коридор” через ворожі пости. Ситуація була критична тим, що на вулиці стояв мороз в районі -30 градусів. Відповідно, ми прекрасно розуміли, якщо Ігор не рухається – до ранку ми можемо не дотягнути. Прийшлося трохи “рухати” штаб з хорошими прикладними словами, як то говориться. Вони вели переговори з трьома групами російських найманців: “Сомалі”, “Восток” і “Спарта”. Останні між собою не могли знайти порозуміння. Проте зрештою вдалося домовитися з усіма.

Окупанти поставили таку умову: двоє бійців, без зброї, обмотані білою тканиною, можуть винести Ігоря Римаря на вулицю Зіркову міста Донецька, там буде чекати машина. Тобто нам не дали можливості виїжджати своїм автомобілем. Це ускладнювало евакуацію, адже видимість дуже погана, почав падати сніг, сильний вітер. Згодом постало питання: хто понесе? Тому що бійці воювати готові, а попасти в полон це вже є проблема. Під час обговорення з командиром Веселим, він каже: “Давай ти зі мною”. Я відповідаю: “Ну, Віть, два “дєбіла ето сіла”. Але зараз нас двох приймуть, а людей на кого лишимо? Ти старший – тому залишайся”.

Я карти вивчив, відповідно орієнтувався у місцевості. Хлопці би може й понесли, але не всі володіли розміщенням об’єктів: як і куди пройти. І був ще технічний момент, по прямій від нас до точки, де мали чекати окупанти 400 метрів. Тобто це не є далеко. Але ми мали спуститися з терміналу зразу на дорогу. Виникало питання чи там не заміновано?!

Через кілька хвили обговорення вирішили іти через злітну полосу, дійти до дороги і по дорозі спуститися в низ. Таким чином, ми могли ввести їх в оману, через те, що не показали короткого підходу в термінал.

Разом зі мною згодився піти побратим Петро Полицяк, який почув нашу суперечку з Веселим і миттю розставив всі точки над “і”.

Спочатку, ми трохи заблудилися – вийшли на вишку, пройшли повз неї, хвилюючись, щоб наші нас не розстріляли. Проте з Божою допомогою зуміли донести Ігоря і без особливих пригод – повернулися назад.

– Якщо можна, кілька слів про зустріч з окупантами, коли передавали Ігоря Римаря.

– Там був російський офіцер і цивільні лікарі. Про розмову з ними не буду розповідати, адже Ігор все одно не вижив. Скажу так, що вони дотримали тут свого слова і через три години після зустрічі з нами передали Ігоря нашим медикам. І вже після 9 січня 2015 року, в Донецькому аеропорту розпочалися дуже жорсткі бої. Але це інша історія.

Михайло Ухман, Цензор.НЕТ