Блоги

Москва зазнала дипломатичної поразки, Путін “визнав” це в розмові з Меркель

0

Останні кілька місяців, починаючи з липня, Москва робила все, щоб знизити роль Нормандського формату і перевести вирішення всіх питань по Донбасу на рівень Тристоронньої контактної групи (ТКГ). Там немає ні Німеччини, ні Франції, зате є ОРДЛО і ОБСЄ, яка фактично суб’єктивізує ОРДЛО в рамках переговорів. Росія ж позиціонує себе як посередник, а не сторона конфлікту.

Для Кремля такий майданчик більш вигідний, оскільки дозволяє вирішити основне, стратегічне для нього питання – суб’єктивізація ОРДЛО і переклад конфлікту з геополітичного у “внутрішньоукраїнський”, як кажуть росіяни.

На рівні Нормандське четвірки, де немає ОРДЛО і ОБСЄ, зате є Німеччина і Франція, війна на Донбасі розглядається як геополітичний конфлікт. І там саме Росія несе відповідальність за невиконання рішень, прийнятих на рівні глав держав Нормандської четвірки. Нагадаю, ось уже 5 років саме на Росію накладаються санкції за невиконання Мінських угод. Це чітко показує, кого ЄС вважає стороною конфлікту на Донбасі. Але у ОБСЄ, чомусь інше бачення.

Спроби Москви усунути Німеччину і Францію від рішення донбаської проблеми консолідували їхню позицію (і України теж). Ніхто з цих країн не зацікавлений в ослабленні нормандського формату.

На Росію почався тиск, який в Кремлі розцінили як “зрада” з боку Берліна і Парижа.

Але в останній телефонній розмові Меркель з Путіним і його визнання необхідності продовження роботи в Нормандські форматі можна розцінювати як визнання Москвою дипломатичної поразки в цьому питанні.

Це означає, що у Києва з’являється логічна можливість вимагати відповідальності Росії за невиконання домовленостей, досягнутих на Паризькому саміті 9 грудня минулого року.

Україна виконала всі зобов’язання по Н-4, які могла виконати в односторонньому порядку.

Ми вже чотири рази подавали списки на обмін. У той час як російська сторона не зробила цього жодного разу.

Ми погодили розмінування на дев’ятнадцяти ділянках. Погодили чотири ділянки розведення сил. Росія заблокувала ці процеси, прив’язавши їх до виконання її політичних вимог.

Ми навіть готові були на імплементацію формули Штайнмайера в законі про особливий статус Донбасу. Але і ця паризька домовленість також була заблокована саме російською делегацією.

Ми, зі свого боку, відкрили два нових КПП в Луганській області. Але вони не працюють тому, що заблоковані з боку контрольованої Росією…

Тобто, ми демонструємо готовність до компромісів, які дозволяють Москві вийти з конфлікту, зберігши обличчя перед внутрішньою аудиторією і вимагати скасування санкцій, а нам – реально відновити суверенітет на Донбасі і припинити війну. Це той самий “золотий міст” Сунь Цзи, який потрібно побудувати для противника, щоб уникнути втрат. Але замість цього, Москва сама створює можливість говорити про посилення санкцій проти неї і налаштовує проти себе і західні столиці, які наївно прагнули до продуктивного діалогу молодого українського президента. Парадокс?

Я думаю, причина такої нелогічності в тому, що Москва неоднорідна. Там має місце боротьба т.зв. “веж Кремля”. Це протиборство між прагматиками, для яких реальна економіка, гроші – важливіше ідеологій; і прихильниками ідеї “русского мира”, відновлення “великої Росії”. Останніх, як і раніше уособлюють Владислав Сурков і Сергій Лавров. Ідеологічні, або точніше – імперіалістичні мотиви для них більш пріоритетніші, ніж добробут “глибинного” росіянина.

І нехай Сурков вже не курує Донбас в Кремлі, але за п’ять років “сидіння” на цій темі він створив цілу систему свого впливу через ті ж Управління Адміністрації президента РФ, МЗС, ГРУ, пул ЗМІ і “громадських” організацій, місцеві “республіканські еліти”. Всі вони просувають його підхід до вирішення проблеми Донбасу – конфронтаційний, оскільки завдяки такій політиці хтось отримав свої посади, хтось сів на фінансові потоки, хтось задовольняє свої амбіції.

Тобто, Суркова поміняли на Козака в Кремлі, але в російській делегації в ТКГ залишилися всі ті ж, хто прийшов туди в період його кураторства і хто продовжує його конфронтаційну, побудовану на великоросійському імперіалізмі політику. Якщо казати образно, то голова в Москві змінилася, а руки в ТКГ залишилися всі ті ж.

І суб’єктивізуючи представників цієї “вежі” на переговорах, ОБСЄ волею чи неволею підсилює її вплив в Москві. Відповідно, послаблює представників “вежі” прагматичного, конструктивного підходу до донбаській ділянці конфлікту з Україною.

Я не кажу, що представників Росії з ОРДЛО потрібно викинути з переговорів. Я говорю про необхідність створення РІВНИХ умов для них і для нас, представників вимушених переселенців з окупованих районів. Я говорю про повернення ТКГ до первісного формату тристоронньої контактної групи, а не п’ятисторонньої, як це де-факто є зараз.

Я говорю про примус Москви до відповідальності за невиконання рішень, які приймаються в ТКГ. Сьогодні вона ховається за маріонеток “ДНР-ЛНР”, але фактично фінансує та керує всіма процесами в ОРДЛО. Без неї цей конфлікт закінчився б уже через кілька місяців, навіть без військового втручання.

Тільки при таких умовах, переговори в ТКГ можуть стати конструктивними, а в Москві може взяти гору реалістичний підхід по закінчення конфлікту. І важливим підсумком цього переговорного року є те, що ми почали піднімати цю тему, загострювати її, в тому числі, і на міжнародному рівні, не боячись образити ОБСЄ або когось іншого.

В українській делегації почав переважати принциповий підхід.