Суспільство

Мрію стати мамою. Але найперше, – про те, аби всі ми повернулися живими і здоровими до своїх сімей

0
ДІВЧАТА В ОФІЦЕРСЬКИХ ПОГОНАХ МРІЮТЬ ПО-ОСОБЛИВОМУ
-Мрію стати мамою… Але найперше, – про те, аби всі ми повернулися живими і здоровими до своїх сімей. Мені пощастило, моя сім’я поруч зі мною, а в більшості побратимів вона за сотні чи тисячу кілометрів…
Юлі 25. І вона, командир взводу управління одного з підрозділів нашої Князівської бригади, молодший лейтенант, мріє про те, про що більшість дівчат її віку, напевно, навіть не замислюються. Три роки у війську, три роки на фронті, змушують по-іншому сприймати дійсність і по-особливому мріяти, каже Юля.
-Ще дівчиськом рвалася на Майдан, а з початком війни – на фронт. Будучи студенткою медичного закладу, прийшла у військкомат, але там сказали «довчися спочатку. Так із тебе на фронті буде більше користі». Послухала. Довчилася, і в 2018, пропрацювавши певний час в одному з медичних закладів в обласному центрі, знову пішла у військкомат. На цей раз мене взяли, – жартує Юля.
Лікар-реабілітолог за медичним фахом, прослуживши півтора роки медиком у «рідному» підрозділі, дівчина, анітрохи не вагаючись, продовжила навчання, тепер уже за фахом військовим. І успішно завершивши його, повернулася в підрозділ офіцером. Запевняє, жодного разу не пошкодувала про свій вибір, і планує в майбутньому продовжувати службу.
-Мені подобається те, що я роблю. Польові виїзди, визначення цілей, наведення, коригування, і насамперед, робота з особовим складом, – усе це, без перебільшення, приносить мені задоволення. І нехай вибачають мені дівчата, – сміється Юля, – але з хлопцями, особливо з такими, як наші, які підтримають, допоможуть, порадять і розрадять, набагато простіше й у рази надійніше, ніж у жіночому колективі. І те, що я жінка, не створює ніяких труднощів у службі.
Разом із Юлею в її родині вже 4 військових – крім самої дівчини на захисті України стоять два її брати і чоловік Юлі, Олександр, з яким побралися трохи більше півроку тому. І якщо Юля і її брати служать у різних військових частинах, то з чоловіком дівчині пощастило служити в одному підрозділі. Чи й навіть не так, – спочатку був підрозділ, а потім створилася сім’я.
-Ми познайомилися, коли я прийшла служити, – пригадує молодший лейтенант. – Тривалий час зустрічалися, потім я пішла навчатися, він разом із підрозділом в черговий раз вирушив із полігону на фронт. А 7 місяців тому ми у Львові зіграли весілля, невеличке й дуже особливе, адже організовували його телефоном, я – з академії, чоловік – зі Сходу, та й відпустили Сашка на весілля дуже ненадовго, – сміється дівчина. – Скажу відверто, я щасливиця, адже найдорожча мені людина – поряд. Я майже завжди можу прийти до нього, вткнутися в плече і пожалітися на те, «що все погано», знаючи, що він мене не тільки розрадить, а й дасть слушну пораду, адже служить набагато довше від мене. І важко висловити словами, яке це щастя. Отак. Тепер мої батьки і дві сестри з сім’ями з нетерпінням чекають повернення додому вже 4-ох своїх вояків.
Попереду у Юлі всього чимало: становлення як офіцера й командира, сім’я і служба, і певна річ, здійснення найзаповітніших мрій – як дружини й мами, і як захисниці України.