Війна

Офіцер ЗСУ і актор Олег: “Страшно було йти у батальйон, який щойно вийшов з оточення – і повернулася лише половина”

0
Автор: Валерія Бурлакова

Друзі, з кожним днем стає все складніше донести до вас важливу інформацію, яка має пряме відношення до нашого майбутнього. Хитрі алгоритми соцмережі працюють так, щоб ви чули лише один голос з тисяч. Ми вирішили створити телеграм-канал, що дозволить нам спілкуватися з вами без посередників. Там ми будемо викладати в більшій мірі якісну аналітику та блоги відомих політиків, волонтерів, журналістів. Лише якісний аналіз подій в Україні та в світі. Підписуйся! Не дай собою маніпулювати.

https://t.me/ovision16

Чоловік, що пішов добровольцем на фронт зі сцени театру, а після повернення почав активно зніматися у кіно, – про страх, переосмислення помилок, межу людського, яку неможливо переступити назад, долю, важливість війни на культурному фронті та “відсутність війни” у телевізійному просторі.

“КОЛИ Я ПРИЙШОВ У ВІЙСЬККОМАТ – З’ЯСУВАЛОСЯ, ЩО Я ОФІЦЕР”

Я народився, виріс і майже все життя прожив у Дніпрі. Зараз живу у Франківську.

Моє життя до війни – це робота у театрі “Віримо”. З 1993 року до 2014 ми будували у Дніпрі свій театр, який виростили зі студії до масштабів серйозного живого організму, до одного з найкращих театрів України. Мені пощастило з акторською долею: у театрі я грав багато різних ролей. І дуже маленьких, і дуже великих, і царів, і шахраїв, і хлопчиків, і стариганів… Я любив та люблю свою професію.

Офіцер ЗСУ, актор Олег Шульга: Страшно було йти у батальйон, який щойно вийшов з оточення - і повернулася лише половина. На одній чаші терезів була гідність, на іншій - страх 01

Театр “Віримо”, який ми будували, своэю чергою будував нас. Ми формувалися як особистості під впливом нашої роботи і нашого художнього керівника Володимира Петренка. Події у країні були живим матеріалом, з якого ми набиралися енергії, наснаги для творчості. Помаранчева Революція у 2004 році не пройшла повз театр, і Революція Гідності у 2013 році, звичайно, також. Ми ніколи не залишалися осторонь.

Перемога Майдану означала серйозні перспективи для українського суспільства. Щоб цих перспектив не було – Росією нам була нав’язана війна. І зараз ми воюємо за те, щоб повернути ті перспективи. Це моє розуміння реалій.

Коли у наш дім прийшла війна – з нашого невеличкого театру, у якому трохи більше 20 акторів, я не єдиний пішов воювати. Я був другим – раніше за мене рішення йти на фронт прийняв актор Олександр Корніленко. Він сміливіший. Зараз він знову працює у театрі.

У Дніпрі я жив якраз над трасою, якою возили поранених з аеропорту у лікарні міста. Щодня я чув сирени…

У театрі ми завжди говорили про почуття гідності. Не можна було поступитися гідністю! Але все одно було страшно. Страшно було йти у військкомат “здаватися”. Страшно було прийти у батальйон, який щойно вийшов з оточення – і повернулася лише половина. Це нагадувало терези, на одній чаші яких була гідність, а на іншій – страх.

Коли ми з Олександром пішли воювати, репертуар театру майже зник. Театру довелося боротися за виживання, але театр вижив. І колеги молилися за нас, розуміли серйозність того, що відбувається, хотіли, щоб ми повернулися живими. Родина – мобілізувалася, зникли дрібні розмови, усі нібито одразу перейшли на бойовий стан. Наприклад, мої брат та сестра зробили усе можливе для того, щоб у 2014 році мене вдягнути, взути, екіпірувати. Вони працювали як тил у часи війни.

У момент, коли я прийшов у військкомат – з’ясувалося, що я офіцер. Я зовсім забув, що проходив навчання на військовій кафедрі. А якщо ти офіцер навіть на папірці – мусиш виконувати обов’язки офіцера. Я не готовий був командувати, я поганий командир – і, думаю, був би кращим виконавцем. Але вже варіантів не було…

“Я ВІДЧУВАВ, ЩО ВЖЕ НЕ ПОВЕРНУСЬ. Я ЙШОВ ПЕРЕМАГАТИ, АЛЕ ПІДШКІРНО РОЗУМІВ, ЩО МЕНЕ НЕ БУДЕ”

Вже після підготовки з Дніпра ми поїхали у зону бойових дій. І – зараз я згадую це з усмішкою – в’їжджаючи у Сєверодонецьк ми усі вже одягнули броню та каски, вчепилися обома руками у свою зброю. Вже були напружені. Якщо колона десь зупинялася – одразу колону охороняли. Лише згодом ми зрозуміли, що Сєверодонецьк від лінії фронту був у кількох десятках кілометрів…

Офіцер ЗСУ, актор Олег Шульга: Страшно було йти у батальйон, який щойно вийшов з оточення - і повернулася лише половина. На одній чаші терезів була гідність, на іншій - страх 02

У зоні бойових дій так завжди: спочатку ти “завантажуєшся”, а потім – входиш у режим. Вантаж перетравлюється, зникає. Війна – це форма життя, і вона стає вже і твоїм життям. Ти вже знаєш, що робити, як, де.

Я був у складі 39 батальйону територіальної оборони. Ми були добробатом, “циганським табором” – і виглядали відповідно. Нас, щоправда, приписали до військової частини. Формально ми мали до неї стосунок, однак шлях свій проходили окремо, виконували свої окремі завдання.

Більшу частину своєї служби я провів у сірій зоні, в районі Золотого 1-2-3-4, трошки на Схід звідти. Ми зайняли дорогу перед першою лінією, укріпилися там і тримали її. Потім нас перевели в район селища Оріхове.

…Найбільше згадуються якісь вислови. Був у нас в роті старшина, який як щось скаже… Я і зараз його словами користуюся у житті! Наприклад, коли людина проявляла слабкість, старшина казав: “Слабий, як марлеві труси”. Хоча, можливо, це не для друку? (сміється)

Офіцер ЗСУ, актор Олег Шульга: Страшно було йти у батальйон, який щойно вийшов з оточення - і повернулася лише половина. На одній чаші терезів була гідність, на іншій - страх 03

Ще згадую свої помилки, вони до мене повертаються впродовж усіх цих років. Пощастило: у моєму взводі та роті за час моєї служби не було втрат… Але дуже часто ми були на межі. Я міг втратити людей, і міг втратити власне життя. А бували і помилки іншого роду – коли ми могли зробити щось, але не зробили. Коли я міг зробити щось для звільнення території або для наведення дисципліни у взводі, ладу в батальйону, порядку в армії – але мені не стало розуму це зробити… Про це я шкодую.

Я прослужив рік. Дійшов до усвідомлення того, що, зрештою, актор я кращий, ніж боєць – і повернувся у театр, повернувся до улюбленої роботи, яку я відтоді трохи інакше відчував. Я вже чітко розумів, що саме це – мій плацдарм, саме це – моя війна. Загострилося відчуття того, що наша війна – на культурному фронті.

Мені взагалі здається, що коріння нашої революції та нашої війни лежить у площині культури. Якби з 1991 року ми почали спілкуватися українською, якби нас українізували – насильно або лагідно, як завгодно, якби українська мова та культура у всіх її проявах почали розвиватися самостійно і невпинно ще відтоді – цієї війни не було б. Але культура українська десь боролася, десь зогнивала, десь помирала героїчно, а десь із задоволенням занурювалася у болото пострадянське… І тому ми вигрібаємо зараз.

Зі сцени я пішов воювати, і з війни повернувся на сцену.

… Що змінилося у мені за той час, що я був на фронті? Одразу після прибуття у батальйон ми проходили співбесіду із замполітом батальйону, за що я йому дуже вдячний. На жаль, я не пам’ятаю його прізвище. Тоді я дав згоду, що я буду вбитий.

Я відчував, що я вже не повернусь. Зрозуміло, що я йшов на війну перемагати… Але підшкірно, на нервах, я розумів, що мене не буде. Ти даєш згоду бути вбитим і вбивати. Це перехід через межу людського. Цю межу неможливо переступити назад. Мабуть, це змінює усіх, хто має воєнний досвід.

Тепер я інакше сприймаю слово “смерть”. Інакше відчуваю якісь побутові викрики на кшталт “я тебе ненавиджу!” або “я тебе вб’ю”! Чітко відчувається, коли це лише слова, а коли людина готова до цього. Це камертон, це відчуття правди у слові чи у дії.

“МИ МУСИМО АБО РЖАТИ, АБО БОЯТИСЯ”

Потім мене знайшло кіно. Іншими словами не можу сказати. До цього я бував на якихось кастингах абсолютно безрезультатно, нічиєї уваги я не привертав. А тут раптом з’явилася моя перша, досить велика роль: Віктор Гуров у фільмі “Червоний”.

Фільм “Червоний” заснований на історичних подіях, які були мені не відомі. Систему сталінських таборів, яка жила спокійно не одне десятиріччя, почали руйнувати і привели до руйнації вояки УПА, грузинські повстанці і литовські повстанці. Лише працюючи над фільмом, я дізнався цю історичну правду. І це вкотре переконало мене, що доносити цю правду до людей надважливо. Було відчуття, що я воюю, працюючи над фільмом “Червоний”, потім – над фільмом “Позивний Бандерас”, і так далі…

Офіцер ЗСУ, актор Олег Шульга: Страшно було йти у батальйон, який щойно вийшов з оточення - і повернулася лише половина. На одній чаші терезів була гідність, на іншій - страх 04

Доля дарує мені можливість працювати… Дарує можливість воювати. Так, доля. Навіть на війні було інколи відчуття, що нашими кулями керуємо не лише ми. Був випадок, коли вночі я підняв бійців, віддав наказ, і з 5-6 стволів ми відкрили вогонь по машині. Лупашили по ній з 20-30 метрів. Машина зупиняється, ми її обробляємо, але у ній – жодного отвору. Ніхто не влучає у неї з такої близької відстані, жоден з шістьох бійців! Так треба було… Я так розумію, що це була провокація – але для цієї провокації терористи використали цивільних людей. Отже, ці цивільні мали вижити.

Доля усім керує… І всі проєкти, у яких я брав та беру участь – і “Червоний”, і “Позивний “Бандерас”, і “Із зав’язаними очима”, і “Довбуш”, над яким ми працюємо, і “Мати апостолів”, якого зараз буде прем’єра – це подарунки долі. Бо ці фільми всі так чи інакше тематично торкаються війни, сучасності, усвідомлення себе у цьому світі, усвідомлення своєї національної приналежності. У найближчі кілька місяців має початися ще один проєкт міжнародної копродукції. Я гратиму українця, який став у спорті величиною найбільшого масштабу. Я гратиму тренера австралійської збірної з вітряного спорту Віктора Коваленка.

… Чому я погодився зніматися у серіалі? Усі актори хочуть працювати. Жоден вантажник, як мені здається, не скаже: “Давайте мені побільше вагонів, я буду їх розвантажувати!” Працівники люблять перерви. “Цемент не завезли? Ну, і хрін з ним”. З акторами інша ситуація, вони завжди хочуть працювати. І цю роль дайте, і ту, і ще одну… Я пробувався у серіал “Доброволець” на роль другого плану, але режисер вирішив, що на ту роль я не підходжу – але підходжу на роль Дмитра.

Офіцер ЗСУ, актор Олег Шульга: Страшно було йти у батальйон, який щойно вийшов з оточення - і повернулася лише половина. На одній чаші терезів була гідність, на іншій - страх 05

У нашому телепросторі війни не існує. Існують розважальні програми, їх мільйони. Існують новини – здебільшого кримінальні хроніки та псевдонаукові страшилки. Виходить, що ми мусимо або боятися, або ржати…

“Доброволець” – другий серіал про війну після “Гвардії”, яка вийшла у 2015 році. І перший серіал, який говорить про те, що війна триває і на мирних територіях. Фабула проста: боєць після шпиталю приїхав додому у Київ (у Дніпро, у Львів, у Суми, куди завгодно) і побачив сєпара, який спокійно розгулює цим містом, має бізнес і живе непогано. Це зав’язка. І це ж звичайна для нас історія…

Ми це бачимо, ми знаємо, що є сєпари, які спокійно уникають суду. Є антиукраїнська діяльність. Є побутові антиукраїнські настрої. Все, що завгодно, є у начебто мирних містах.

Валерія Бурлакова, Цензор. НЕТ

Армія! Мова! Віра! Це для тебе не пусті слова, правда? Державницька позиція для тебе є пріоритетною і ти не дозволиш всіляким реваншистам здати Україну? Тоді ти зобов'язаний підписатися на наш телеграм-канал "Блоги вільної України"! Тут таких як ти шанують. А реваншистів, рашистів і зелібобиків відправляють за порєбрік!

https://t.me/ovision16

https://t.me/ovision16

https://t.me/ovision16