Суспільство

Забужко: “Влада збиралася “обнулити” Україну, але нас не так легко завалити”

0

За останні півтора року українська держава показала значно більший опір, ніж можна було сподіватися, виявилось, що “не так і легко нас завалити”.

А от закриті кордони через пандемію коронавірусу стали першим серйозним ударом по глобалізації за останні 30 років. Про те, яким світ буде в XXI столітті, в інтерв’ю OBOZREVATEL розповіла відома українська письменниця Оксана Забужко.

У першій частині читайте, чому війна позбавила україномовних страху говорити українською вголос і чого навчилися ті, які пройшли через русифікаторський пресинг.

− Останні пів року були непростими для України, можна собі уявити, якими вони стали для Зеленського як для президента, який доти жодного дня не був у політиці.

− Це його особисті проблеми, він мені не цікавий, як людина зокрема. Як постелився, так хай і виспиться − є таке прислів’я.

Інша справа, що на цій людині, точніше – на її посаді, серйозно зав’язана стабільність української держави, і нікуди ми від цього не дінемося. Якщо щиро, то я вважаю, що півтора року – це й так добрі новини. У мене були підозри, що сценаристи цього “шоу” збиралися “обнулити” Україну ще десь на кінець минулого року – і далі переходити до того місця, де ми їх перебили у 14-му році: до повного демонтажу української держави.

Усе, що відбувалося взимку перед цим карантином, мені дуже не подобалося! Це були дуже тривожні симптоми: весь той Оман, ймовірна зустріч із Патрушевим, збитий загадковою іранською ракетою, чомусь без будь-яких претензій з боку України літак… Коли-небудь ми ще дізнаємося, що за тим усім стояло і які сюрпризи нам готували, коли втрутилась епідемія. Але в принципі я би сказала, що в усьому цьому є й хороша новина: українська держава за ці півтора року виявила значно більшу резистентність, аніж я від неї сподівалася. Коротше, не так легко нас завалити.

− Часто чую, що нинішня влада до кінця може й не досидіти. Це може бути або відставка, або криза, яка провокуватиме такі настрої. Але з іншого боку чую, що в цьому політичному меню більше нікого немає.

− Чому ж немає? Навіть у нинішньому парламенті є трохи притомних людей і, як на мене, ціла притомна фракція – “Європейська солідарність”. Можете любити чи не любити Порошенка, але мусите визнати, що в усіх кризових ситуаціях “Європейська солідарність” реально відстоює інтереси країни, тобто діє по-державницькому. Ні, криза українського парламентаризму зовсім не в тому, що нібито “в меню нікого немає”, а в тому, що наш парламент представляє олігархічні групи, які його утримують, а не український народ.

− Ну, ця пісня надовго.

− Абсолютно справедливо. На нас вони працюють “коли черга дійде”, бо не ми їм платимо. Вони, звісно, намагаються якось там крутитися між молотом і ковадлом, усе це заплутано, мутно, і, зрештою, малоцікаво. Хай тим займаються політичні аналітики, а я письменниця, мене цікавлять зовсім інші речі – цікавить те, що в цих умовах відбувається з людиною, як пише свої “сюжети” історія на довгу дистанцію… Адже ми живемо в дуже цікавий, переломний час, не кожному поколінню такий випадає!

− Якою ви уявляєте для себе Україну через років п’ять?

− Ну, тут не то Україну – тут загалом людство уявити складно. Ні, воно, звісно, житиме, нікуди не дінеться. Але вся наша цивілізація, і Україна з нею, підійшли до тої межі, де сума накопичених системних помилок уже сама собою не розсмокчеться. Саме це називається системно кризою – тою, яка б’є одночасно по багатьох фронтах.

Те, що зараз ми всі виявились вимушено замкненими в межах своїх державних кордонів, − це перший серйозний удар по глобалізації від 1989 року, від падіння Берлінського муру. Ми встигли виростити ціле покоління з вірою в те, що світ глобалізований, що кордони між державами тануть, що жити там, де є робота, сьогодні в Берліні, завтра в Калькутті – це нова ідентичність, за якою майбутнє. Зненацька все це закінчилось.

Якщо уявляти собі історію людства як певний “самоплинний” сценарій, а кожний письменник мислить сценаріями, то я би сказала, що світобудова, як сценарист, нас грубо осадила. Продемонструвала нам, що ні до якої глобалізації ми насправді не були готові. Що всі наші міжнародні організації, ВООЗ, і що там ще – це все порхавка, а як прийшлось до діла, то в кожній країні своя система охорони здоров’я, яку маєте – таку й їжте, і нікуди ви з того не вискочите, і ніякі гроші на офшорах вам не поможуть… Доводиться терміново обладнувати для себе Олександрівську лікарню. Це, коли вдуматись, дуже кумедно. Я лежала в тій лікарні востаннє в 2014-му році і приблизно уявляю, скільки треба було докласти зусиль, щоб там обладнати бокси для всіх цих бандюкуватих попів з Лаври, які всі дружно кинулись туди лягати з переляку.

Пандемія коронавірусу

− Хіба не можна було передбачити, що до такого колись дійде?

− А хто ж слухає застереження вчених? Прогнози, що 21-ше століття буде століттям екологічних катастроф, зокрема нових інфекційних хвороб, лунали ще з 90-х років. Після того як людство остаточно вбило вірус віспи й дуже тим тішилося, мовляв, ура-ура, ми перемогли, тож така страшна пошесть була, цілі регіони викошувала, – несподівано виявилося, що ні хрєна ми не перемогли, бо на місці знищеного вірусу утворилась екологічна ніша. І поки її не займе новий “переможець”, між вірусами буде весь час точитись за цю нішу війна – з’являтимуться нові штами, мутанти, раз у раз вибухатимуть невідомі епідемії тощо… Ось таке цікаве століттячко в перспективі вимальовується. Але хто слухає вчених, коли ціла наша цивілізація стоїть на тому, що успіх − це не знання, не професіоналізм, не те, на що треба десятки років праці покласти в бібліотеках і лабораторіях, а тупо гроші! Оце якраз і була системна помилка. Для того щоб відбулася в цьому питанні переоцінка цінностей, людство потрібно було одержати по голові. Але ще недостатньо сильно одержали.

− COVID-19 ще недостатня ціна?

− А хіба він когось хоч щось змусив переоцінити? По-перше, й далі всі брешуть. Усі, починаючи від джерела його походження, тобто від Китаю. Як кожна комуністична система, а ми по Чорнобилю пам’ятаємо, як це працює, Китай відрапортував, що “все хорошо”, що “вырвавшийся атом покорен”. Якби вони не брехали й від початку подавали правдиву інформацію, можливо, вдалось би уникнути багатьох втрат. А так було згаяно пів року, епідемія поширилась. Далі вже кожна країна вибрала свою стратегію поведінки. І от уже скоро рік, як вірус “вирвався на волю”, а ми досі насправді нічого про нього не знаємо – досі не бачимо алгоритму його дії, досі не знаємо ні реальних груп ризику, ні того, чому одні хворіють безсимптомно, а інші важко, а хтось і помирає…

Ніяких закономірностей не бачимо, знаємо тільки – в Україні принаймні, – що статистика бреше, бо лікарям у нас “доплачують за ковід”, і багато хто грішить приписками, реєструючи смерті з інших причин як “ковідні”. І плювати, що це в такому разі злочин проти людства, бо не дає скласти об’єктивну картину перебігу хвороби. Людство нікого не турбує, а хрумка купюра – ось вона, в гаманці…

Ні, ніяких висновків ми не зробили. Ми й далі живемо у “плаваючому”, викривленому світі, де толерувалось збагачення за рахунок зокрема й брехні та маніпуляції. А тут виявляється, що ця брехня й маніпуляція обертаються системною помилкою проти нас як виду. І ми безпорадно дивимось, купа країн ламаючи руки дивиться, як їхня економіка летить в дупу, і змушені робити “пом’якшення карантину”, наперед приготувавшись до нової хвилі епідемії на осінь… Бо осінь коли-то ще буде, а бізнеси закриваються вже тепер.

У мене самої через COVID усі “виробничі плани” на цей рік позривалися. Книжки то виходять, але їхати їх презентувати вже зась, а це ламає видавцям всю промоцію. Шкода людей, які це все планували…

− О, це просто неймовірний шмат роботи!

− Колосальна, хоч і невидима читачеві. На травень, наприклад, у мене був запланований чотиритижневий тур по Штатах, від Нью-Йорка до Каліфорнії, з новою книжкою. Видавець найняв для того спеціальну агенцію, кілька місяців вони працювали, щоб усе це впакувати – маршрут, місто, де виступ в університеті, де в книгарні, інтерв’ю, зустрічі і так далі. Це десятки задіяних людей, десятки інституцій, було вже віддруковано афіші, куплено квитки – і все полетіло під три чорти.

Зараз у мене йде одночасно кілька книжок у різних країнах, на різних ринках. Усі презентації переведено в онлайн. Нібито нова форма роботи з книжкою: купуйте в інтернеті, вмикайте відео і слухайте автора. Але це не працює так, як жива зустріч, живий контакт у залі, де збирається сотня-друга зацікавлених і панує жива енергетика.

Віртуалізація через світовий карантин

− Попри нашу віртуалізацію, все-таки виявилося, що живого спілкування не замінить ніщо?

− Найжахливіше, до речі, театрам. Бо театр – це перш за все мистецтво живої акторської гри. Живої, отут і зараз. Тому кожна вистава єдина і неповторна – завтра прийде інша публіка, і то буде вже інша вистава. Контакт із залом – це обмін енергіями, який є складовою акторської гри. У театр же за цим приходять, а не просто подивитися у відеозаписі, як прекрасно грають Шекспіра у Ковент-Гарден. Так, прекрасно, але це зовсім не те саме, що сидіти там у залі. Навіть якщо ви на гальорці − все одно це зовсім інше відчуття і настрій. І післясмак у вас після того лишається, коли ви йдете додому… Тобто шкода, театру дуже шкода.

Взагалі, цей перехід здоровенної дози комунікацій у віртуал… Цікаво було б подивитися на дослідження, як люди пережили оцей локдаун. Коли ви сидите з чоловіком в хаті, як у в’язниці, і тільки одне одного бачите три місяці. Непогано б якусь соціометрію зробити – скільки в результаті шлюбів зміцнилося, а скільки, навпаки, розпалося.

− А домашнє насильство?

– І це теж…Словом, що й казати, це – випробування, а ми поняття не маємо, як ми його пережили і як воно нас змінило. Єдине очевидне: величезна частина комунікацій перейшла в віртуал. Ми розмовляємо із зображенням друзів, рідних, перестаємо обійматися з друзями під час зустрічі, зникають тактильні відчуття… Це дуже великий виклик не тільки комунікативний, а й ментальний: ціла антропологія міняється!

А скролінг-залежність взагалі вже набуває ознак наркотичної, коли люди кожні п’ять хвилин зиркають на телефон…У світі ця проблема сформульована як scrolling addiction. Себто вона – addiction – на рівні з наркотиками, алкоголем. Той самий “сон розуму”, життя в напівпричмеленому стані. А в нас про це взагалі не говорять.

Одне покоління точно рухне жертвою цієї безтямної віртуалізації, поки людство навчиться з нею давати собі раду. Наші внуки з наших носів в айфонах будуть жахатися так, як ми сьогодні сміємося з того, що 100 років тому опій і морфій виписували як ліки – і отримували морфіністів і опіумозалежних.

− Якраз перед пандемією у світі йшли дискусії, як людство покорятиме Марс, літатимуть машини, а людей майже повністю замінять роботи. А тут з’явився вірус, який боїться мила, грубо кажучи, і людство не знає, що з цим робити.

− І світовий розум нас нормально посадили на попу. Мовляв, гординю трошки усмиріть, рєбята. Гординю усмиріть! В очі близьким зазирніть, а то вже забули, якого вони кольору, з дітьми побавтеся.

Є ще одна проблема онлайну − криптоамнезія. Затирання пам’яті, коли кожен має змогу, умовно кажучи, “відредагувати свій запис”, підтерти те в репрезентації минулого, що йому не подобається. Це вже оруелівщина чистої води. Тільки Орвел ще не знав, наскільки крихка і вразлива річ людська пам’ять, у нього Вінстон Сміт кричить своєму катові: “Як ви забороните людям згадувати?” А ми тепер знаємо відповідь на це питання – та запросто! І забороняти нічого не треба: наваліть на людину купу інформації, щоб було на порядок більше, ніж вона може обробити – і все, я вже не знаю, чи це зі мною було, чи я це десь прочитав, чи воно мені приснилося, чи воно реальне, чи воно віртуальне…

У результаті виявляється, що тільки те, що написано пером − не вивезеш волом. Папір – останній чесний носій інформації.

Криптоамнезія – насправді дуже серйозна загроза для України. На початку нульових нас, в результаті так званої “медіареформи”, по суті позбавили паперової преси – лишили тільки інтернет. Підозрюю, це була частина російського плану підготовки до війни. Інтернет-видання мають змогу постійно “переписувати архіви” – і тепер хапаєшся, от же недавно була публікація, точно пам’ятаєш, тепер би на неї послатися – гульк, а її вже зачистили! Не зробиш скрін – пропало.

От “плюси” розмагнітили свої плівки 90−х років – і все, не було в Україні телебачення! А вони ж тоді “прогресивним” каналом були, там всі провідні інтелектуали свої авторські програми вели, від Сергія Маслобойщикова до Вадима Скуратівського й Соломії Павличко… Все, не було такого – люди вже вчорашнього дня не пам’ятають, куди там історичні тенденції бачити… Словом, що казати – будь-який винахід за всіх цих технологічних інновацій може бути вжитий як во благо, так і во зло. Як тільки щось нове з’являється, одразу треба думати, як убезпечити себе від можливого зловмисника.